середа, 3 січня 2024 р.

"Походи в моїх черевиках"

 І сивів у диму Степногірськ


Уночі було не вельми спокійно. Поранок умив травневою сріблястою росою городину, я чекала, коли сонечко поцілує краплини на зелені: збиралася їхати до Запоріжжя. То була субота 20 травня 2023 року. Цей день у моїй голові, як іржавий цвяшок,- не виймеш і не зітреш. Десь о пів на дев’яту здригнулася земля під ногами, диявольської сили вибухи лунали  звідусіль. На фоні сонячної  весняної погоди й розквітлої природи  масований обстріл околиці Степногірська був дуже страшним. 

    Будинок тремтів, як у пропасниці: розривалося зовсім поруч. Спочатку заховалися у пригребиці, потім спустилися до льоху, який є постійним місцем прихистку. Інтервали між приходами були десь до 5 хвилин, били з градів, з танків, з гармат. Справжнє пекло,  до 12 години я нарахувала 87 вибухів. Ніби трохи стихло, ми з чоловіком ризикнули вийти надвір. Видовище жахливе: весь Степногірськ був у димовій завісі, весняний рвучкий вітер  ніс згіркле повітря, гриби диму підіймалися по Берестовій балці (раніше улюбленому місці відпочинку степногірців), горіло на цвинтарі, подвір’я було всіяне осколками, город місцями зораний снарядами. Здавалось, що пагорб біля кладовища почорнів від горя, вигоріла зелена трава. Розбирала злість: навіть із мертвими воюють падлюки.

   Тиша була оманливою, як тільки ми зайшли до хати, вогняний спалах, різкий гучний вибух – сипалося скло з вікон, гуркотіло на даху, падало, гриміло у дворі. Встигла закрити очі руками, тіло паралізувало почуття страху. Пропаливши половик,  декілька осколків  з танкового снаряда впали прямо біля моїх ніг, на пелені плаття було безліч дрібненького скла, а двері шафи, ніби дивилися на мене очима-дірками та промовляли: «Ми врятували тобі життя». На стіні висіла ікона, її також прошило великим осколком, залишивши глибоку дірку, завбільшки з кулак. Мабуть, доля  милосердна, що залишилась я неушкодженою.

   Обстріл тоді тривав до чотирнадцятої години, більш як сто снарядів лягло на околицю Степногірська. Звідки, чому такий спалах шаленої злоби й ненависті в росіян? Які чорні підступні сили нуртують у їх очманілих від крові головах? Чому скаженіють і зганяють лють на мирних невинних людях? Я з болем  сьогодні згадую  загиблих і поранених знайомих, близьких, сусідів. А скільки руйнувань зазнав Степногірськ… Дивно, але моя пам’ять фіксує кожен прожитий день, починаючи з 24 лютого 2022 року. Дуже хочу залишити свою журу ось тут, на папері, але чи вийде…Мабуть, ніколи не вщухне біль у наших, обпалених війною серцях. 

   Цей мій допис є маленькою пилинкою живої історії, яка розпорошена по нескорених населених пунктах Запорізької області.  Наше невеличке селище рашисти обстрілюють щоденно, проте, попри небезпеку,  чимало людей не падає духом, продовжує тут жити з вірою в перемогу і з надією, що відродиться, відбудується Степногірськ, та повернуться люди до свого рідного гнізда.

                                                                      


пʼятниця, 27 січня 2023 р.

XXII Всеукраїнський конкурс учнівської творчості

 

Моя неопалима купина

(Есей)

 

                                                                                       Наш дух не вбити, волю не зламати,

                                                              Ми незнищенні й вперті, як трава.

                                                             За нами – діти й Україна-мати

                                                             І з нами воля й правда вікова.

                                                                                    Н. Гуменюк

       Сьогодні похмурий грудневий  день із сірими кошлатими хмарами на все небо. Рвучкий західний вітер жене їх на південь. І думки мої теж линуть на південь, до рідного села Кам’янського, яке наразі є героїчною, незламною фортецею, щитом захисту  в Запорізькій області. Немає тут бетонного бескиддя, а лише сиві пагорби обіруч річки Янчекрак. Саме ці похилі, місцями круті схили, на яких щоліта  рожево квітнуть кущі неопалимого зела, стали твердинею для ЗСУ. «Стоять наші воїни міцно, рука тверда: своя ж бо земля за спиною – нащадкам в дар її, незалежну і вільну, залишим ми» (Олена Музика).

вівторок, 21 червня 2022 р.

Конкурс есе "Мій Шевченко"

 

«Кобзар» - мій безцінний духовний скарб

 

                                                 Кобзарю! Знов до тебе я приходжу,

                                   Бо ти для мене – совість і закон.

                                       Л. Костенко

Думки… Думки… Вечорова зимова печаль опускається за вікном мого дому. Ще десь забарився морозний серпанок. Лютий подарував сьогодні сльотаву погоду. На душі - легка зажура. На моєму столі – «Кобзар». Іноді мені здається, що він чекає, коли я візьму його до рук, у черговий раз поділюся з ним своїми думками, хвилюваннями, спитаю в нього поради.

З трепетом перегортаю пожовклі від часу сторінки. Вони пам'ятають обпалене війною дитинство моєї бабусі, її невгамовну юність, поважну зрілість. Бабуся часто говорила, що ці вірші написані ніби про її життя, сповнене щастям і горем, зустрічами і розлуками, досягненнями і втратами.

«Кобзар» був другом та порадником моєї мами, джерелом натхнення моєї старшої сестрички. Сьогодні він став оберегом і для мене. Пам'ятаю, коли вперше взяла до рук цю маленьку книжечку. Чомусь серед десятків яскравих книжок з казками та дитячими оповідками завжди вибирала її. Читати ще не вміла, але з цікавістю розглядала малюнки. Дуже плакала, дивлячись на маленького хлопчика в старенькій ряднині, що самотньо сидів під тином.

Пройшли роки… Мені вже 16. Все своє життя мандрую творчістю Великого Тараса. Я двічі виборювала перемогу на фінальному етапі  Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка. Шкода, що не побувала на Чернечій горі,  не вклонилася тій святій землі, яка прийняла на вічний покій нашого Генія, Пророка, Батька.

четвер, 13 січня 2022 р.

XX Всеукраїнський конкурс учнівської творчості, присвячений Шевченківським дням

 Заради честі, миру і майбутнього України

(нарис)

                                                                             …Своє життя поклали на ваги

                                                                             І не вагались жодної хвилини.

                                                                             Злякалися, спинились вороги.

                                                                             І ми сьогодні маєм Україну!

Ольга Калина

З весняним гуркотом і шумом ніс свої води Прут. Гірське повітря було напоєне солодкими пахощами молодих трав. Ставний молодий чоловік у військовій формі стояв на березі річки та милувався бездонним голубим небом,  вслухався в шум віковічних смерек, в гомінливий  плескіт води. Здавалося, що ніби вчора його, випускника Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана  Хмельницького, було направлено для подальшого проходження служби до відділу прикордонної служби Герца  Чернівецького прикордонного загону. Мабуть, так доля  розпорядилася, що прикипів він душею до Буковини. Вслухаючись, як, змішавшись з шумом ріки, ніжно дзвеніла і шепотіла над ним хвоя смерек, Сашко (так звали офіцера) милувався мальовничими гірськими краєвидами. Йому  здалося, що смерека щось тихо розповідає Пруту… Олександр поринув у спогади.

Згадався край козацької звитяги і невмирущої слави - Запоріжжя. Перед очима на мить постала козацька вольниця – Хортиця. Де б він не був, але завжди відчував ту козацьку ауру, яка захищала від негараздів, гартувала  волю та надихала на бойові й трудові звершення. Сашко  був гордий з того, що в доросле життя пішов  з краю, якому дух волелюбний від скіфів  дістався. Окрему сторінку, мабуть, найдорожчу, займає  в його біографії  село Камянське, Саме це село стало  колискою  його долі. Там корені роду по лінії батька, там  промайнули шкільні роки. Там живе найдорожча людина – мама. Дитячі роки Олександра пройшли у військових містечках Закавказького військового округу: Нахічевані, Гомборі, Джульфі. Неспокій тоді панував на Кавказі, що й спричинило переїзд з мамою і сестричкою до рідного таткового села. Після закінчення у 2003 році Кам’янської ЗОШ став студентом Київського військового ліцею імені Івана Богуна. А військовим мріяв стати з дитинства, адже народився в родині військового. Бувши ліцеїстом,  у 2004 році брав участь у двох військових парадах. Тоді над Україною було мирне голубе небо, і ніщо не віщувало біди.

Офіцер подорожував спогадами, але зненацька почув гуркіт грому, який пролунав наче раптовий постріл. Враз весняне небо стало грізним і важким. Його розрізала блискавка, і по душі  також  різонуло болючим словом - «війна».

пʼятниця, 22 жовтня 2021 р.

Робота на конкурс творчих есе в рамках проєкту «Голоси Мирних. Один день»

 Тихенько постукала осінь у  моє віконце. Цьогоріч вона не вельми плаче, а шляхетно розмальовує все яскравими кольорами. Спостерігаючи за змінами в природі, милуючись берегами річки Янчекрак, я на мить відчула себе пташиною і полетіла на рідну Луганщину. Я дуже сумую за маленькою батьківщиною, адже там промайнуло моїх 12 дитячих літ.

    Дарма що осінній вітерець був моєю опорою, дуже швидко втомилися крилята, заболіло серце, очі почали скрапувати гіркі сльози. Мабуть, від побаченого…З болем спостерігала за покинутими, зруйнованими від обстрілів селами в так званій «зоні розмежування». Осінні сади порозсипали свої гостинці, але, на жаль, нема кому їх  збирати. З  безнадією дивляться вікна залишених осель. «Пташино, перепочинь!» -  покликало мене самотнє деревяне колесо на стовпі. А колись тут гніздилися лелеки.