І сивів у диму Степногірськ
Уночі було не вельми спокійно. Поранок умив травневою сріблястою росою городину, я чекала, коли сонечко поцілує краплини на зелені: збиралася їхати до Запоріжжя. То була субота 20 травня 2023 року. Цей день у моїй голові, як іржавий цвяшок,- не виймеш і не зітреш. Десь о пів на дев’яту здригнулася земля під ногами, диявольської сили вибухи лунали звідусіль. На фоні сонячної весняної погоди й розквітлої природи масований обстріл околиці Степногірська був дуже страшним.
Будинок тремтів, як у пропасниці: розривалося зовсім поруч. Спочатку заховалися у пригребиці, потім спустилися до льоху, який є постійним місцем прихистку. Інтервали між приходами були десь до 5 хвилин, били з градів, з танків, з гармат. Справжнє пекло, до 12 години я нарахувала 87 вибухів. Ніби трохи стихло, ми з чоловіком ризикнули вийти надвір. Видовище жахливе: весь Степногірськ був у димовій завісі, весняний рвучкий вітер ніс згіркле повітря, гриби диму підіймалися по Берестовій балці (раніше улюбленому місці відпочинку степногірців), горіло на цвинтарі, подвір’я було всіяне осколками, город місцями зораний снарядами. Здавалось, що пагорб біля кладовища почорнів від горя, вигоріла зелена трава. Розбирала злість: навіть із мертвими воюють падлюки.
Тиша була оманливою, як тільки ми зайшли до хати, вогняний спалах, різкий гучний вибух – сипалося скло з вікон, гуркотіло на даху, падало, гриміло у дворі. Встигла закрити очі руками, тіло паралізувало почуття страху. Пропаливши половик, декілька осколків з танкового снаряда впали прямо біля моїх ніг, на пелені плаття було безліч дрібненького скла, а двері шафи, ніби дивилися на мене очима-дірками та промовляли: «Ми врятували тобі життя». На стіні висіла ікона, її також прошило великим осколком, залишивши глибоку дірку, завбільшки з кулак. Мабуть, доля милосердна, що залишилась я неушкодженою.
Обстріл тоді тривав до чотирнадцятої години, більш як сто снарядів лягло на околицю Степногірська. Звідки, чому такий спалах шаленої злоби й ненависті в росіян? Які чорні підступні сили нуртують у їх очманілих від крові головах? Чому скаженіють і зганяють лють на мирних невинних людях? Я з болем сьогодні згадую загиблих і поранених знайомих, близьких, сусідів. А скільки руйнувань зазнав Степногірськ… Дивно, але моя пам’ять фіксує кожен прожитий день, починаючи з 24 лютого 2022 року. Дуже хочу залишити свою журу ось тут, на папері, але чи вийде…Мабуть, ніколи не вщухне біль у наших, обпалених війною серцях.
Цей мій допис є маленькою пилинкою живої історії, яка розпорошена по нескорених населених пунктах Запорізької області. Наше невеличке селище рашисти обстрілюють щоденно, проте, попри небезпеку, чимало людей не падає духом, продовжує тут жити з вірою в перемогу і з надією, що відродиться, відбудується Степногірськ, та повернуться люди до свого рідного гнізда.
