середа, 3 січня 2024 р.

"Походи в моїх черевиках"

 І сивів у диму Степногірськ




Уночі було не вельми спокійно. Поранок умив травневою сріблястою росою городину, я чекала, коли сонечко поцілує краплини на зелені: збиралася їхати до Запоріжжя. То була субота 20 травня 2023 року. Цей день у моїй голові, як іржавий цвяшок,- не виймеш і не зітреш. Десь о пів на дев’яту здригнулася земля під ногами, диявольської сили вибухи лунали  звідусіль. На фоні сонячної  весняної погоди й розквітлої природи  масований обстріл околиці Степногірська був дуже страшним. 

    Будинок тремтів, як у пропасниці: розривалося зовсім поруч. Спочатку заховалися у пригребиці, потім спустилися до льоху, який є постійним місцем прихистку. Інтервали між приходами були десь до 5 хвилин, били з градів, з танків, з гармат. Справжнє пекло,  до 12 години я нарахувала 87 вибухів. Ніби трохи стихло, ми з чоловіком ризикнули вийти надвір. Видовище жахливе: весь Степногірськ був у димовій завісі, весняний рвучкий вітер  ніс згіркле повітря, гриби диму підіймалися по Берестовій балці (раніше улюбленому місці відпочинку степногірців), горіло на цвинтарі, подвір’я було всіяне осколками, город місцями зораний снарядами. Здавалось, що пагорб біля кладовища почорнів від горя, вигоріла зелена трава. Розбирала злість: навіть із мертвими воюють падлюки.

   Тиша була оманливою, як тільки ми зайшли до хати, вогняний спалах, різкий гучний вибух – сипалося скло з вікон, гуркотіло на даху, падало, гриміло у дворі. Встигла закрити очі руками, тіло паралізувало почуття страху. Пропаливши половик,  декілька осколків  з танкового снаряда впали прямо біля моїх ніг, на пелені плаття було безліч дрібненького скла, а двері шафи, ніби дивилися на мене очима-дірками та промовляли: «Ми врятували тобі життя». На стіні висіла ікона, її також прошило великим осколком, залишивши глибоку дірку, завбільшки з кулак. Мабуть, доля  милосердна, що залишилась я неушкодженою.

   Обстріл тоді тривав до чотирнадцятої години, більш як сто снарядів лягло на околицю Степногірська. Звідки, чому такий спалах шаленої злоби й ненависті в росіян? Які чорні підступні сили нуртують у їх очманілих від крові головах? Чому скаженіють і зганяють лють на мирних невинних людях? Я з болем  сьогодні згадую  загиблих і поранених знайомих, близьких, сусідів. А скільки руйнувань зазнав Степногірськ… Дивно, але моя пам’ять фіксує кожен прожитий день, починаючи з 24 лютого 2022 року. Дуже хочу залишити свою журу ось тут, на папері, але чи вийде…Мабуть, ніколи не вщухне біль у наших, обпалених війною серцях. 

   Цей мій допис є маленькою пилинкою живої історії, яка розпорошена по нескорених населених пунктах Запорізької області.  Наше невеличке селище рашисти обстрілюють щоденно, проте, попри небезпеку,  чимало людей не падає духом, продовжує тут жити з вірою в перемогу і з надією, що відродиться, відбудується Степногірськ, та повернуться люди до свого рідного гнізда.

                                                                      


пʼятниця, 27 січня 2023 р.

XXII Всеукраїнський конкурс учнівської творчості

 

Моя неопалима купина

(Есей)

 

                                                                                       Наш дух не вбити, волю не зламати,

                                                              Ми незнищенні й вперті, як трава.

                                                             За нами – діти й Україна-мати

                                                             І з нами воля й правда вікова.

                                                                                    Н. Гуменюк

       Сьогодні похмурий грудневий  день із сірими кошлатими хмарами на все небо. Рвучкий західний вітер жене їх на південь. І думки мої теж линуть на південь, до рідного села Кам’янського, яке наразі є героїчною, незламною фортецею, щитом захисту  в Запорізькій області. Немає тут бетонного бескиддя, а лише сиві пагорби обіруч річки Янчекрак. Саме ці похилі, місцями круті схили, на яких щоліта  рожево квітнуть кущі неопалимого зела, стали твердинею для ЗСУ. «Стоять наші воїни міцно, рука тверда: своя ж бо земля за спиною – нащадкам в дар її, незалежну і вільну, залишим ми» (Олена Музика).

вівторок, 21 червня 2022 р.

Конкурс есе "Мій Шевченко"

 

«Кобзар» - мій безцінний духовний скарб

 

                                                 Кобзарю! Знов до тебе я приходжу,

                                   Бо ти для мене – совість і закон.

                                       Л. Костенко

Думки… Думки… Вечорова зимова печаль опускається за вікном мого дому. Ще десь забарився морозний серпанок. Лютий подарував сьогодні сльотаву погоду. На душі - легка зажура. На моєму столі – «Кобзар». Іноді мені здається, що він чекає, коли я візьму його до рук, у черговий раз поділюся з ним своїми думками, хвилюваннями, спитаю в нього поради.

З трепетом перегортаю пожовклі від часу сторінки. Вони пам'ятають обпалене війною дитинство моєї бабусі, її невгамовну юність, поважну зрілість. Бабуся часто говорила, що ці вірші написані ніби про її життя, сповнене щастям і горем, зустрічами і розлуками, досягненнями і втратами.

«Кобзар» був другом та порадником моєї мами, джерелом натхнення моєї старшої сестрички. Сьогодні він став оберегом і для мене. Пам'ятаю, коли вперше взяла до рук цю маленьку книжечку. Чомусь серед десятків яскравих книжок з казками та дитячими оповідками завжди вибирала її. Читати ще не вміла, але з цікавістю розглядала малюнки. Дуже плакала, дивлячись на маленького хлопчика в старенькій ряднині, що самотньо сидів під тином.

Пройшли роки… Мені вже 16. Все своє життя мандрую творчістю Великого Тараса. Я двічі виборювала перемогу на фінальному етапі  Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка. Шкода, що не побувала на Чернечій горі,  не вклонилася тій святій землі, яка прийняла на вічний покій нашого Генія, Пророка, Батька.

четвер, 13 січня 2022 р.

XX Всеукраїнський конкурс учнівської творчості, присвячений Шевченківським дням

 Заради честі, миру і майбутнього України

(нарис)

                                                                             …Своє життя поклали на ваги

                                                                             І не вагались жодної хвилини.

                                                                             Злякалися, спинились вороги.

                                                                             І ми сьогодні маєм Україну!

Ольга Калина

З весняним гуркотом і шумом ніс свої води Прут. Гірське повітря було напоєне солодкими пахощами молодих трав. Ставний молодий чоловік у військовій формі стояв на березі річки та милувався бездонним голубим небом,  вслухався в шум віковічних смерек, в гомінливий  плескіт води. Здавалося, що ніби вчора його, випускника Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана  Хмельницького, було направлено для подальшого проходження служби до відділу прикордонної служби Герца  Чернівецького прикордонного загону. Мабуть, так доля  розпорядилася, що прикипів він душею до Буковини. Вслухаючись, як, змішавшись з шумом ріки, ніжно дзвеніла і шепотіла над ним хвоя смерек, Сашко (так звали офіцера) милувався мальовничими гірськими краєвидами. Йому  здалося, що смерека щось тихо розповідає Пруту… Олександр поринув у спогади.

Згадався край козацької звитяги і невмирущої слави - Запоріжжя. Перед очима на мить постала козацька вольниця – Хортиця. Де б він не був, але завжди відчував ту козацьку ауру, яка захищала від негараздів, гартувала  волю та надихала на бойові й трудові звершення. Сашко  був гордий з того, що в доросле життя пішов  з краю, якому дух волелюбний від скіфів  дістався. Окрему сторінку, мабуть, найдорожчу, займає  в його біографії  село Кам’янське, Саме це село стало  колискою  його долі. Там корені роду по лінії батька, там  промайнули шкільні роки. Там живе найдорожча людина – мама. Дитячі роки Олександра пройшли у військових містечках Закавказького військового округу: Нахічевані, Гомборі, Джульфі. Неспокій тоді панував на Кавказі, що й спричинило переїзд з мамою і сестричкою до рідного таткового села. Після закінчення у 2003 році Кам’янської ЗОШ став студентом Київського військового ліцею імені Івана Богуна. А військовим мріяв стати з дитинства, адже народився в родині військового. Бувши ліцеїстом,  у 2004 році брав участь у двох військових парадах. Тоді над Україною було мирне голубе небо, і ніщо не віщувало біди.

Офіцер подорожував спогадами, але зненацька почув гуркіт грому, який пролунав наче раптовий постріл. Враз весняне небо стало грізним і важким. Його розрізала блискавка, і по душі  також  різонуло болючим словом - «війна».

пʼятниця, 22 жовтня 2021 р.

Робота на конкурс творчих есе в рамках проєкту «Голоси Мирних. Один день»

 Тихенько постукала осінь у  моє віконце. Цьогоріч вона не вельми плаче, а шляхетно розмальовує все яскравими кольорами. Спостерігаючи за змінами в природі, милуючись берегами річки Янчекрак, я на мить відчула себе пташиною і полетіла на рідну Луганщину. Я дуже сумую за маленькою батьківщиною, адже там промайнуло моїх 12 дитячих літ.

    Дарма що осінній вітерець був моєю опорою, дуже швидко втомилися крилята, заболіло серце, очі почали скрапувати гіркі сльози. Мабуть, від побаченого…З болем спостерігала за покинутими, зруйнованими від обстрілів селами в так званій «зоні розмежування». Осінні сади порозсипали свої гостинці, але, на жаль, нема кому їх  збирати. З  безнадією дивляться вікна залишених осель. «Пташино, перепочинь!» -  покликало мене самотнє дерев’яне колесо на стовпі. А колись тут гніздилися лелеки.

середа, 13 січня 2021 р.

Всеукраїнський конкурс учнівської творчості

Доля? Мабуть…

                                                                 (Образок)

    Зараз ми не маємо машини часу, проте в нас є дещо більше - спогади, люди, інтернет, соціальні мережі й почуття. Керуючись  цими п'ятьма орієнтирами, перенесемось на стільки ж років тому і завітаємо в гості до дівчини, яка на той момент навіть підозри не мала на несподівану революцію в її житті.

      Сонце минало бар'єр вікна та гуляло, розсипаючи веселкове проміння, по Ірининій кімнаті, в якій панувала глибока тиша. Дівчина любила таку  мрійливу атмосферу у своїй світличці. Зненацька пролунала спокійна мелодія -  телефонний дзвінок порушив тишу. Це була подруга. Вона запитала, чи зможе Іринка поїхати як волонтер супроводжувати групу наших поранених у зоні АТО бійців, яких беруть на лікування військові медики США і Німеччини. Хоч хвилювання завітало до Іри  в цю ж мить  і почало чинити опір, розписувати не найгарніший сюжет майбутнього, вона все одно погодилась у той же день. Тому що, напевно, то доля… Можливо, там, за горизонтом, за океаном, ховається щось велике, цікаве, дороге...? Життя — не біологія, і не завжди лише  методом спостереження, без участі, можна отримати відповідь на більшість питань. Істинний завжди слідує долею. Всі формальні справи щодо поїздки вирішені, але дівчині продовжувало в душу заповзати почуттям невідомості, серце якось тривожно стукало. Тоді вона і гадки не мала, що доля підготувала їй щирий дарунок.

     Настає момент X. Група військових і волонтерів відлітає до США, відтоді й починається новий етап у житті Ірини, який згодом віддзеркалився в глибокій річці кохання. Неочікуване. Натхненне. Воно прийшло. Дівчині здавалось, що одного із хлопців вона знала дуже давно. За словами Ірини, познайомились вони під час підготовки документів та отримання віз. З цього знайомства виросло почуття, наразі перевірене часом. Він, Максим, зазнав важких  поранень щелепи та ліктьового суглоба, потребував  складних операцій. Майже одразу юнак подарував Іринці свою увагу, підтримку, хоча  й сам почувався не вельми. Під поглядом його карих очей дівчина червоніла, як маківка в полі. Техас зустрів їх  ніжними літніми барвами. Сан-Антоніо часом купалося в дощі, а кольори веселки  нагадували рідне українське небо. Від ностальгії за рідним краєм рятувало кохання, що витало навколо  Максима й Ірини, розчинялося в повітрі, давало сили на одужання. Дівчина  стала для Максима в ці нелегкі часи опорою і надією. Виснажливий рік досяг своєї стелі: після хірургічних втручань і реабілітації пара повернулась на Батьківщину. Про це писали і  транслювали ЗМІ. Схаб’юка Максима, офіцера Державної Прикордонної Служби України, учасника бойових дій на сході країни, кавалера Ордену за Мужність 3-го ступеня та відзнаки Міністерства Оборони України “Знак Пошани” перевели на нове місце служби, а  волонтер Хомик Ірина відновилася в університеті та закінчувала магістратуру.    

      Їх джерело кохання з кожним днем глибшало, хоча жили в різних містах. Начебто все добре. Весняний Київ сповіщав  про наближення  травневих свят, але Максима все ще немає, і коротає Іринка  сама дні, які  минають в  невеселих палітрах з класичним темпом. Нічого незвичайного, нового. Що це? Затишшя перед бурею? Надто довге й тихе. В один із рутинних фрагментів весни подруга запросила Іру на прогулянку в Межигір'я. Весна все-таки  щось для дівчини приховала. Разом з тіткою, яка приїхала з іншого міста, мамою і подругою вони вирушили до призначеного пункту. Як Ірина й очікувала, прогулянка дійсно справила враження. В повітрі плив ніжний аромат весни, дзвінка роса вигравала перлами, вітер ніжив щоки, грався волоссям. Але  вже за годину прогулянка почала набувати дивного характеру: спочатку подруги чомусь пів години провели на галявині, годуючи лебедів, яким уже і самі набридли, потім двадцять хвилин з цікавістю роздивлялись на березі озера вольєр з єдиною твариною. І тут по доріжці вздовж Ракового озера до дівчат на конях під’їхало двоє високих хлопців, які  були повністю одягнені в лицарські обладунки, вони запропонували  покататись на конях і зробити фото. Дівчата погодились, а Іринку здивувало те, що один лицар був не вельми говіркий. Дійшовши до найкращої з галявин, хлопці різко розвернули коней в інший бік, запропонували  зробити світлини саме тут. Настав момент зіскочити з коня в місці без жодної підставки, і коли один з хлопців Ірині допомагав злізти з коня, вона не встигла стати на землю, як її майже збив з ніг той, на кого вона чекала весь цей довгий час. Він, її Максим, все в тих же лицарських обладунках, з великим  букетом зі ста білих та однієї червоної троянд. Дівчина потонула в його обіймах, слухаючи, як виграє мелодію кохання Максимове серце. Ставши на одне коліно,  він дістав тремтячими руками червону коробочку з красивою каблучкою  і зворушливо сказав ті самі слова, які мріє почути кожна дівчина, а в кульмінаційному  моменті ніжно  запитав: «Іринко, чи згодна ти стати моєю дружиною?». Вона, зі спрагою ковтаючи гранули кисню, емоційно відповіла: «Так!». Пара  підійшла до найближчої альтанки, де Максим теж приготував гарну романтичну атмосферу, з безліччю кульок у формі серця. Це сталось 30 квітня 2018 року.

понеділок, 9 березня 2020 р.

9 березня Україна відзначає 206 років із дня народження Тараса Шевченка

Цікавинки про Шевченка за QR-кодами

 QR-коди приховують у собі дещо цікаве, прекрасне та незвідане про Кобзаря. Наприклад, як Богдан Ступка декламує поезії Шевченка, посилання на віртуальний музей поета, цікавезний тест, який допоможе визначити, наскільки добре ти знайомий з постаттю класика.

вівторок, 30 жовтня 2018 р.

Мій Василівський край


Мій рідний край – моя історія жива

Василівський краю, земле величава,
Твій шлях у майбутнє із сивих віків.
Ти наша надія і гордість, і слава,
І доля єдина батьків і синів.
Так гордо звучить гімн Василівщини на слова 
О. П. Борисенко, музика М.Л.Савона. Мій рідний край - Василівський район, утворений 7 березня 1923 року. Цьогоріч  минає 95 років!  Як  же виглядала територія нашого району багато років тому? Можу тільки стверджувати, що історія його цікава, дивовижна.