Міцна родина – сильна,єдина Україна (лист-есе)

          Ми – єдина країна, єдина держава! 
     Ми не можем  ділитись на Захід і Схід.
   В цім краю віковічна дідів наших слава
 І прадавній великий козацький наш рід.
                                       Н.Красоткіна

 Я   в глибокій задумі спостерігала, як прохолодний весняний вечір  тихо опускається  за  нашими вікнами. Шкода, що світла не ввімкнули: черговими обстрілами пошкоджено лінію електропередач. В сутінках, під миготливе око керосинки  й радістю, і болем лягають перші  рядочки листа. На душі щемно, холодно і боляче. Відсутній мобільний зв’язок та електронна пошта, але в сусідньому селищі  працює Укрпошта, яка й  доставить мій лист-есе  в чарівний куточок України, де величні й неповторні в красі своїй гори, покриті віковічними лісами…

   З   багатостраждальної землі, люба моя сестричко, посилаю тобі звісточку.  Щоб описати трагедію Донбасу, Марічко, слів не вистачить. Потрібен пензель художника. Не  впізнала б ти нашої сьогоднішньої Мар’їнки. «Буки», «гради»,«смерчі», кружляють гвинтокрили і безпілотники. Несе чорний крук-смертоносець  горе, сльози. Ти  ж знаєш, що не оминула  біда і нашу родину. Під час обстрілу снарядом зруйновано хату найближчих  людей. Не думала і не гадала  наша бабуся, що змушена буде залишити своє  рідне гніздечко. А вони ж його з дідусем самі  будували. Зла мачуха-війна змусила багато родин  поневірятися по світі, шукати прихистку.

  А нещодавно передивлялася світлини із  родинного альбому. Марічко, можливо, моя розповідь перенесе тебе хоч на хвилинку в рідне містечко. Пожовклі від часу фотографії  ще раз нагадали мені, як  у струнку, вродливу  дівчину-галичанку, котра  в 50-х роках  приїхала на шахти  Донбасу працювати, закохався  місцевий  шахтар  Василь.

Єднали долі  на гучному весіллі, жили душа в душу… Із тієї великої любові народилися в них двійнята –  наша мама Іванка і дядечко Мирослав. І не зважав тоді ніхто, з якої ти частини України. Здається, ніби в нашому роді об’єдналися її  дві половинки  - Захід і Схід. Наше  генеалогічне дерево живилося гаслом Кобзаря «Об’єднайтеся, брати мої…» НЕ забували дідусь з бабусею, що рід – пагін дерева невмирущого. Сім’ї Варчуків і Доценків часто їздили одна до одної в гості. Я і зараз із задоволенням слухаю розповідь матусі про те, як вона проводила  канікули на Західній Україні.

Доля? Мабуть, так на роду написано, що мама поєднала своє життя із вродливим чорнявим гуцулом (татком). Познайомилися випадково, покохали, і вже 18  років разом. Господь Бог обдарував їх близнятами: я (Надійка) – назвали в честь бабусі, і нерозлийвода сестричка Марічка. Дерево  родове повинні зміцнити  й оберігати ми – квітучий паросток родинного барвінку.

Роде рідний!

Не стлумить нашу жилаву породу –

Сто вітрів в ногах лежить

Мого роду і народу!

Ирій…Це тепле слово не зовсім  гріло біженців, які, немов лелеки з недосидженого  обпаленого гнізда, вимушені покидати рідні оселі. Свояки  покликали дідуся і бабусю  до себе в Івано-Франківськ.  Мама, щоб  не так було важко батькам, супроводила з ними Марічку, там вона і школу закінчила. Дуже боляче було із сестричкою-близнючкою  розлучатися. Мої батьки – лікарі, вони розуміють, що дуже потрібні  тут, тому і не покинули Мар’їнки  у важкі часи.

Наче завмерло на час, спорожніло  зараз наше містечко, Сторожко дивляться мохнаті стволи шахт на безлюдні й безмовні околиці. Здається, що вони  дивляться людськими очима, повними страждання і ненависті, печалі й тривоги. Крізь руїни та дим лунають постріли. Сусіди, з котрими ми колись розмовляли про все, котрі допомагали,  гучно горлають «Росія».

Умовно люди   поділились на «своїх» і «чужих».

Того ж батька – такі ж діти,

Жити та брататься,

Ні, не вміли, не схотіли

Треба роз’єднаться.

 А скільки трапилося  випадків, коли розкололися родини. Син був на Майдані, донька  відстоює так звану «Новоросію», бабуся подалася у табір біженців, батьки підтримали псевдореферендум.  А мали б усі пам’ятати, якщо міцна родина – міцна Україна.

 Україна має святий оберіг – вишиванку.  Марічко, пригадай, як ми хизувалися вишиванками,  з великою любов’ю бабуся вишивала  на сорочках узори незвичайні – ніжні кольори  степової України  гармонійно  поєднала  з гуцульською вишивкою. Одягаю цей оберіг, хоча зараз страшно, будь-хто з «людців» плюне  в очі й роздере на тобі ту сорочку, а якщо пощастить, то залишишся непобитою. Я раніше не усвідомлювала, наскільки мені дорогий наш прапор, сорочка-вишиванка, як цього не вистачає. Наша родина ніколи не цуралася мови, звичаїв, культури. Ніхто й уявити не міг, що страшно буде  не тільки говорити українською, а й спілкуватися в соцмережі. Нестерпно спостерігати, як місцеві можуть ображати українських воїнів, обзиваючи їх «укропами», «бандерівцями». Я схиляюся перед нашими захисниками», із яких ніякими «градами»,  «буками» не вибити мужність, патріотизм, честь, гідність.

 Київ – серце Батьківщини мені пощастило відвідати нещодавно. Побувавши  на  Майдані, я відчула нестерпний біль, коли  з гучномовця лунала пісня «Ой плине кача…» В цей момент  оголилися всі почуття, я зрозуміла, як щиро, до щему  в серці люблю свою Україну, традиції народу, пісні, вбрання, звичаї, коли на собі відчула, що можу все це втратити. На думку спали слова Ліни Костенко:« Я   дерево, я сніг, я все, що на рідній землі, люблю». Мені навіть страшно подумати, щоб Україна не була єдиною.

Роки швидкоплинні…Гадаю, що гірка правда про окупацію Донбасу, про створення злощасних ДНР, ЛНР відкриється людству стовідсотково уже незабаром.

 А сьогодні я хочу звернутися до всіх українців словами Олеся Бабія:

Доволі нам руїни й незгоди,

Не сміє брат на брата йти у бій.

Під синьо-жовтим прапором свободи

З’єднаєм весь великий нарід свій

Їх, вісників добра і життя, з нетерпінням чекають усі родини. А зараз у нас весна. Сьогодні вже побачила  лелек. Летять птахи над опаленою вогнем війни Донбаською землею. Можливо, це добрий знак, і земля, і люди нарешті відпочинуть від постійних атак. Сонце миру засяє над Сходом України.

 На останніх рядочках листа малюю, Марічко, сонце, голуба, рушничок, калину… - все, що допоможе об’єднати  нашу Україну. Вірю, що ми позбудемось горя, зникне розбрат, нелюбов між наддніпрянцями й галичанами, степовиками й волинянами…

 Україно, я  всім серцем хочу побажати тобі злагоди, любові, єдності і миру!!! 
                             (Робота учениці 10 класу Григоренко Ксенії)