Я кровинка твоя,Україно!

Я – за єдину Україну!

                                                      Мій любий  краю неповинний!

                                                      За що тебе Господь кара?

                                                       Карає тяжко…

                                                                              Т. Шевченко

Густий січневий туман ніжно огортав рідну землю. Він перетворювався в дрібненькі краплинки – сльози. Здавалося, що природа плакала. Я пильно вдивлялася в сизе туманне марево. На моїй душі було неспокійно, а серденько тріпотіло, як у маленької зозульки. Мабуть, так впливають на мене новини ЗМІ. В глибокій задумі я простувала знайомою стежиною. Але що це? Раптом туманна завіса розступилася  -  назустріч мені йшла жінка, вбрана в український одяг.

-         Хто ви?

-         Я  - Україна, я – страдниця-мати, яка споконвіку була у ярмі. І зараз моя доля важка.

Мою увагу привернув її одяг. Вишиванка порвана, плахта заплямована, хустина пошматована. А на обличчі – глибока зажура.

-         Бачиш, доню, з неволі я відродилася, намагалася стояти на ногах. І зараз доводжу світові «… Є на світі Україна! Не грудка, а земля з народом є!» (С. Пушик). Дай мені, дівчинко, руку, відчуй мі біль.

-         Що можу я, маленька українка, зробити для Вас?

-         Моя тобі порада:

Не розчаровуйсь, доню, в Україні,

немає єдності у нас.

То наша головна причина

За весь неволі довгий час.

Жінка повела рукою -  і на мить пагорби мого села склалися в мапу України.

Я порівнювала побачене з підручником. Велика червона пляма з чорною обвідкою так і намагалася впасти на частинку мапи.

-         Бачиш, доню, багато століть Вкраїну імені лишали, намагалися роз’єднати. У цю гарячу для країни мить  ми повинні шанувати національні символи держави:

Гей, недругам усім наперекір –

Внесіть прапор вільної держави!

Ганьбив наш прапор зловорожий гнів,

Його полотна в попелі лежали…

-         Нехай Господь благословить Ваш шлях. Можна я звернуся до Всевишнього словами Т.Г. Шевченка:

Молю, ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу…

-         Я розумію, дівчинко, тут, в Україні, твоє коріння, твої перші кроки, маленькі перемоги. Але ще раз закликаю:

Не розчаровуйсь, доню, в Україні,

зрозумій її печаль.

Що робиш ти для неї нині –

у себе  спершу запитай.

-         Я - маленька частинка великого народу. Внесок мій у краще майбутнє мізерний, але я намагаюся добре навчатися, люблю рідну мову, несу у своїй дитячій душі добро.

-         Не розчаровуйсь, доню, в Україні.

Вона – свята, а грішні ми.

В її недолі часто винні

Її ж бо дочки і сини.

Дивлюсь на мапу України, яка оповита кривавим заревом, і подумки промовляю:

-         Я не розчаруюсь в Україні, біль неньки – України – це і мій біль. Я – за єдину Україну!

-         Молись, доню, за степи таврійські, за карпатські гори, за Донбас, за українські родини. Пам’ятай: міцна родина – міцна Україна.

Від імені своїх ровесників заявляю всьому світові:

Не розчаруюсь в Україні

Вірю, що мине важка пора,

Розквітне пишний цвіт калини

І на Донбасі, і біля Дніпра.

Безмежно люблю свою країну.

Я – за єдину Україну.

Промінчики сонця пробивалися крізь сіро-сизий туман. Небо ставало чистим, бездонним. А мапа України на сивих пагорбах заграла веселковими мирними барвами. Серденько співало, долоньки моїх рук відчували тепло уявної матері – страдниці України.

Якась незбагненна сила віри, надії поселилася в моїй душі. Але щем тривоги за майбутнє України не покидав. Знайду розраду у молитві: «Великий Боже! Прости провини наші, прийми молитву нашу за Твоє милосердя, за нашу Батьківщину – єдину Україну».

                             (Робота учениці 8 класу Кузнєцової Анастасії)

Я – за єдину Україну!

                                                  О  Боже  єдиний,  здійсни  мою  мрію,

                                                  не   діли нашу землю на Захід і Схід.

                                                  Бо всі ми єдині, усі ми сім’я,

                                                  в усіх нас одна Батьківщина, одна.

                                                                                 С. Вакарчук

Я на мить стала пташиною – жовтогрудою синичкою. З висоти пташиного лету милуюсь рідною землею. Моя квітуча Україна! Як не любити тебе, не милуватися твоєю красою, не хвилюватися за твою долю?

Добре відчувати себе пташкою, летіти над землею, розповідати людям про свій рідний край. Моя Батьківщина – це блакитне небо, ясне сонце, безкраї степи, родючі землі, високі гори, глибокі моря, швидкі ріки. Це – батьківська хата, садок вишневий коло хати, кущ калини під вікном, верба над ставом… Люблю свій славний запорізький край. Горджусь тим, що живу у великій, сильній країні – Україні.

Та мої крильця обважніли від сліз і горя. Зараз до моєї країни прийшла біда. Йде жорстока, підступна війна. Гинуть дорослі і діти. Тисячі людей покидають свої домівки. В руїни перетворюються міста і села. Та найстрашніше те, що ворог хоче розділити мою країну, зробити її слабкою та безпомічною. Мені б хотілося всіх діток Донбасу пригорнути своїми крильцями та захистити. Я знаю, що жахіття війни скінчаться. Моє серденько плекає надію і гріє віру в те, що Україна буде єдиною. Мир і спокій повернеться до кожного українця. Захід і Схід житимуть в мирі і дружбі. Я звертаюся до всіх українців: «Любімо Україну, шануймо її, єднаймо її».

Україна – єдина країна, а в  єдності наша сила і перемога! Зробимо все для того:

              Щоб Україна завжди була вільна,

              Завжди залишалась одна неподільна.

              І стяг синьо-жовтий здіймавсь аж до неба,

              А більше для щастя нічого не треба!

                                                        (С. Вакарчук).

                                      (Робота учениці 4 класу Семеренко Яни)