середа, 13 січня 2021 р.

Всеукраїнський конкурс учнівської творчості

Доля? Мабуть…

                                                                 (Образок)

    Зараз ми не маємо машини часу, проте в нас є дещо більше - спогади, люди, інтернет, соціальні мережі й почуття. Керуючись  цими п'ятьма орієнтирами, перенесемось на стільки ж років тому і завітаємо в гості до дівчини, яка на той момент навіть підозри не мала на несподівану революцію в її житті.

      Сонце минало бар'єр вікна та гуляло, розсипаючи веселкове проміння, по Ірининій кімнаті, в якій панувала глибока тиша. Дівчина любила таку  мрійливу атмосферу у своїй світличці. Зненацька пролунала спокійна мелодія -  телефонний дзвінок порушив тишу. Це була подруга. Вона запитала, чи зможе Іринка поїхати як волонтер супроводжувати групу наших поранених у зоні АТО бійців, яких беруть на лікування військові медики США і Німеччини. Хоч хвилювання завітало до Іри  в цю ж мить  і почало чинити опір, розписувати не найгарніший сюжет майбутнього, вона все одно погодилась у той же день. Тому що, напевно, то доля Можливо, там, за горизонтом, за океаном, ховається щось велике, цікаве, дороге...? Життя — не біологія, і не завжди лише  методом спостереження, без участі, можна отримати відповідь на більшість питань. Істинний завжди слідує долею. Всі формальні справи щодо поїздки вирішені, але дівчині продовжувало в душу заповзати почуттям невідомості, серце якось тривожно стукало. Тоді вона і гадки не мала, що доля підготувала їй щирий дарунок.

     Настає момент X. Група військових і волонтерів відлітає до США, відтоді й починається новий етап у житті Ірини, який згодом віддзеркалився в глибокій річці кохання. Неочікуване. Натхненне. Воно прийшло. Дівчині здавалось, що одного із хлопців вона знала дуже давно. За словами Ірини, познайомились вони під час підготовки документів та отримання віз. З цього знайомства виросло почуття, наразі перевірене часом. Він, Максим, зазнав важких  поранень щелепи та ліктьового суглоба, потребував  складних операцій. Майже одразу юнак подарував Іринці свою увагу, підтримку, хоча  й сам почувався не вельми. Під поглядом його карих очей дівчина червоніла, як маківка в полі. Техас зустрів їх  ніжними літніми барвами. Сан-Антоніо часом купалося в дощі, а кольори веселки  нагадували рідне українське небо. Від ностальгії за рідним краєм рятувало кохання, що витало навколо  Максима й Ірини, розчинялося в повітрі, давало сили на одужання. Дівчина  стала для Максима в ці нелегкі часи опорою і надією. Виснажливий рік досяг своєї стелі: після хірургічних втручань і реабілітації пара повернулась на Батьківщину. Про це писали і  транслювали ЗМІ. Схаб’юка Максима, офіцера Державної Прикордонної Служби України, учасника бойових дій на сході країни, кавалера Ордену за Мужність 3-го ступеня та відзнаки Міністерства Оборони України “Знак Пошани” перевели на нове місце служби, а  волонтер Хомик Ірина відновилася в університеті та закінчувала магістратуру.    

      Їх джерело кохання з кожним днем глибшало, хоча жили в різних містах. Начебто все добре. Весняний Київ сповіщав  про наближення  травневих свят, але Максима все ще немає, і коротає Іринка  сама дні, які  минають в  невеселих палітрах з класичним темпом. Нічого незвичайного, нового. Що це? Затишшя перед бурею? Надто довге й тихе. В один із рутинних фрагментів весни подруга запросила Іру на прогулянку в Межигір'я. Весна все-таки  щось для дівчини приховала. Разом з тіткою, яка приїхала з іншого міста, мамою і подругою вони вирушили до призначеного пункту. Як Ірина й очікувала, прогулянка дійсно справила враження. В повітрі плив ніжний аромат весни, дзвінка роса вигравала перлами, вітер ніжив щоки, грався волоссям. Але  вже за годину прогулянка почала набувати дивного характеру: спочатку подруги чомусь пів години провели на галявині, годуючи лебедів, яким уже і самі набридли, потім двадцять хвилин з цікавістю роздивлялись на березі озера вольєр з єдиною твариною. І тут по доріжці вздовж Ракового озера до дівчат на конях під’їхало двоє високих хлопців, які  були повністю одягнені в лицарські обладунки, вони запропонували  покататись на конях і зробити фото. Дівчата погодились, а Іринку здивувало те, що один лицар був не вельми говіркий. Дійшовши до найкращої з галявин, хлопці різко розвернули коней в інший бік, запропонували  зробити світлини саме тут. Настав момент зіскочити з коня в місці без жодної підставки, і коли один з хлопців Ірині допомагав злізти з коня, вона не встигла стати на землю, як її майже збив з ніг той, на кого вона чекала весь цей довгий час. Він, її Максим, все в тих же лицарських обладунках, з великим  букетом зі ста білих та однієї червоної троянд. Дівчина потонула в його обіймах, слухаючи, як виграє мелодію кохання Максимове серце. Ставши на одне коліно,  він дістав тремтячими руками червону коробочку з красивою каблучкою  і зворушливо сказав ті самі слова, які мріє почути кожна дівчина, а в кульмінаційному  моменті ніжно  запитав: «Іринко, чи згодна ти стати моєю дружиною?». Вона, зі спрагою ковтаючи гранули кисню, емоційно відповіла: «Так!». Пара  підійшла до найближчої альтанки, де Максим теж приготував гарну романтичну атмосферу, з безліччю кульок у формі серця. Це сталось 30 квітня 2018 року.