Сиві пагорби Кам'янського

Історія журавки Школи

 

У райському куточку, де купається щоранку сонечко в заплавах річки Янчекрак, де на сизо-зелених пагорбах  п’янко квітне різнотрав’я, де мешкають найпрацьовитіші люди, оселилася в придолинку біля битого шляху журавка на ймення Школа. Облюбувала вона собі для гніздечка двоповерхову будівлю і щороку восени залюбки  збирала туди різновікових пташенят. Дуже любила журавка Школа білими вікнами-очима поглядати зі своєї оселі  на шкільне подвір’я. Раділа і була щасливою: зростали, міцніли крилята в найменших, а старші готувалися в самостійний і щасливий ирій.

 З кожним роком гарнішала оселя Школи. Журавка хизувалася оновленими кабінетами, сучасними меблями і обладнанням, а найбільше пишалася людьми, що сіяли Розумне, Добре, Вічне в  душі пташенят. Здавалося, що ніщо не зможе затьмарити щасливе життя журавки Школи.

Але…24 лютого чорний російський крук підло і підступно прилетів на нашу українську землю. Пронизливим зойком війни ввірвався він і в оселю журавки. Опустіло її гніздечко. Скільки могла, боронилася Школа, дуже хотіла вціліти, бо куди ж повернуться пташенята…Через вибиті пострілами вікна скрапувала вона гіркі сльози на весняне подвір’я, поросле високою травою. У тривожному сні вітала школярів зі святом Останнього дзвоника, слухала мелодію випускного. Кожен розвидень і до сьогодні стрічає з тривогою, з болем дивиться  на зруйновані  майже дощенту будинки села.

Молилася журавка щоночі ревно, плакала, коли гарматними і танковими вибухами було зруйновано стіни її оселі, знищено все. Кричала, волала: «Я- Школа, в моїй жилах тече незламний, нескорений козацький дух, «нізащо не згину, бо куля ніяка не вб’є Україну».

Поранена пташка Школа при битій дорозі в селі Кам’янському з надією сподівається на порятунок. Ій додає сили віра в перемогу, очікування, що все-таки повернуться пташенята до рідного гнізда. Допоможемо нашій журавці Школі?!!

12.10.22                                                                                 Подолянка(37 років тому "Напевно, доля...",а ніби вчора)

Напевно, доля...

Добігав кінця останній місяць осені. Відчувалося її холодне дихання. Автобус їхав не дуже швидко, я із задоволенням спостерігала за узбіччям. Дивувало все: і голі дерева, надто низькі в порівнянні з тими, що  ростуть на маленькій батьківщині, і рудувата земля, яка ніби просила порятунку в  сіро-сизої трави. Легка паморозь сивим серпанком обкутала не тільки дерева, кущі, траву, а й повітря.

   Автобус зупинився  в  незнайомому  населеному пункті (прикро, але прокололася шина).Пасажири, в тому числі і я,  вийшли подихати свіжим повітрям. Рвучкий колючий вітер залоскотав ніс запахом смаженого насіння. Я звернула увагу, що обабіч шляху знаходиться олійня, а два магазини так і манили відчиненими дверима. Поряд з магазинами світила вікнами на дорогу велична двоповерхова будівля. Крізь крислаті крони дерев  ці вікна здавались замалими. Я і гадки не мала, що це школа, до якої приведе мене колись доля.

  Водій возився з колесом довго, за 20 хвилин  побачила чимало. Плеса-озерця в очереті з пагорба було видно дуже добре, вони чимось нагадували закрутені рідної річечки - солодкий спогад дитинства. Вказівник з написом - р.Янчекрак  якось горбився перед стіною сухого очерету. Село  розкинуте на пагорбах. а річка ділить його навпіл. Милувалася цим  незнайомим краєвидом...  Орди чорних хмар затягували небо, воно  зненацька заплакало дрібненьким дощем. А думала, що день буде сонячним. Якось непривітно повіяло холодом - всі поспішили до автобуса. Нарешті їдемо і далі цим населеним пунктом.Ще одна зупинка. Праворуч на пагорбі знаходився парк, ген біля обеліска красувалися пурпурові дубки, які ще не відчули морозного поцілунку, а зараз омивалися дрібними краплинками сльотавого дощу. Цікаво, як називається це село, що так велично розкинулось на сивих пагорбах? При виїзді читаю - КАМ'ЯНСЬКЕ.

   Це було  24 листопада 1985 року. З того часу спливло 35 років...