Сиві пагорби Кам'янського

Історія журавки Школи

 

У райському куточку, де купається щоранку сонечко в заплавах річки Янчекрак, де на сизо-зелених пагорбах  п’янко квітне різнотрав’я, де мешкають найпрацьовитіші люди, оселилася в придолинку біля битого шляху журавка на ймення Школа. Облюбувала вона собі для гніздечка двоповерхову будівлю і щороку восени залюбки  збирала туди різновікових пташенят. Дуже любила журавка Школа білими вікнами-очима поглядати зі своєї оселі  на шкільне подвір’я. Раділа і була щасливою: зростали, міцніли крилята в найменших, а старші готувалися в самостійний і щасливий ирій.

 З кожним роком гарнішала оселя Школи. Журавка хизувалася оновленими кабінетами, сучасними меблями й обладнанням, а найбільше пишалася людьми, що сіяли Розумне, Добре, Вічне в  душі пташенят. Здавалося, що ніщо не зможе затьмарити щасливе життя журавки Школи.

Але…24 лютого чорний російський крук підло і підступно прилетів на нашу українську землю. Пронизливим зойком війни ввірвався він і в оселю журавки. Опустіло її гніздечко. Скільки могла, боронилася Школа, дуже хотіла вціліти, бо куди ж повернуться пташенята…Через вибиті пострілами вікна скрапувала вона гіркі сльози на весняне подвір’я, поросле високою травою. У тривожному сні вітала школярів зі святом Останнього дзвоника, слухала мелодію випускного. Кожен розвидень і до сьогодні стрічає з тривогою, з болем дивиться  на зруйновані  майже дощенту будинки села.

Молилася журавка щоночі ревно, плакала, коли гарматними і танковими вибухами було зруйновано стіни її оселі, знищено все. Кричала, волала: «Я - Школа, в моїх жилах тече незламний, нескорений козацький дух, «нізащо не згину, бо куля ніяка не вб’є Україну».

Поранена пташка Школа при битій дорозі в селі Кам’янському з надією сподівається на порятунок. Їй додає сили віра в перемогу, очікування, що все-таки повернуться пташенята до рідного гнізда. Допоможемо нашій журавці Школі?!!

12.10.22                                                                                 Подолянка(37 років тому "Напевно, доля...", а ніби вчора)

Напевно, доля...

Добігав кінця останній місяць осені. Відчувалося її холодне дихання. Автобус їхав не дуже швидко, я із задоволенням спостерігала за узбіччям. Дивувало все: і голі дерева, надто низькі в порівнянні з тими, що  ростуть на маленькій батьківщині, і рудувата земля, яка ніби просила порятунку в  сіро-сизої трави. Легка паморозь сивим серпанком обкутала не тільки дерева, кущі, траву, а й повітря.

   Автобус зупинився  в  незнайомому  населеному пункті (прикро, але прокололася шина).Пасажири, в тому числі і я,  вийшли подихати свіжим повітрям. Рвучкий колючий вітер залоскотав ніс запахом смаженого насіння. Я звернула увагу, що обабіч шляху знаходиться олійня, а два магазини так і манили відчиненими дверима. Поряд з магазинами світила вікнами на дорогу велична двоповерхова будівля. Крізь крислаті крони дерев  ці вікна здавались замалими. Я і гадки не мала, що це школа, до якої приведе мене колись доля.

  Водій возився з колесом довго, за 20 хвилин  побачила чимало. Плеса-озерця в очереті з пагорба було видно дуже добре, вони чимось нагадували закрутені рідної річечки - солодкий спогад дитинства. Вказівник з написом - р.Янчекрак  якось горбився перед стіною сухого очерету. Село  розкинуте на пагорбах. а річка ділить його навпіл. Милувалася цим  незнайомим краєвидом...  Орди чорних хмар затягували небо, воно  зненацька заплакало дрібненьким дощем. А думала, що день буде сонячним. Якось непривітно повіяло холодом - всі поспішили до автобуса. Нарешті їдемо і далі цим населеним пунктом.Ще одна зупинка. Праворуч на пагорбі знаходився парк, ген біля обеліска красувалися пурпурові дубки, які ще не відчули морозного поцілунку, а зараз омивалися дрібними краплинками сльотавого дощу. Цікаво, як називається це село, що так велично розкинулось на сивих пагорбах? При виїзді читаю - КАМ'ЯНСЬКЕ.

   Це було  24 листопада 1985 року. З того часу спливло 39 років...