Тихенько постукала осінь у моє віконце. Цьогоріч вона не вельми плаче, а шляхетно розмальовує все яскравими кольорами. Спостерігаючи за змінами в природі, милуючись берегами річки Янчекрак, я на мить відчула себе пташиною і полетіла на рідну Луганщину. Я дуже сумую за маленькою батьківщиною, адже там промайнуло моїх 12 дитячих літ.
Дарма що осінній вітерець був моєю опорою, дуже швидко втомилися крилята, заболіло серце, очі почали скрапувати гіркі сльози. Мабуть, від побаченого…З болем спостерігала за покинутими, зруйнованими від обстрілів селами в так званій «зоні розмежування». Осінні сади порозсипали свої гостинці, але, на жаль, нема кому їх збирати. З безнадією дивляться вікна залишених осель. «Пташино, перепочинь!» - покликало мене самотнє дерев’яне колесо на стовпі. А колись тут гніздилися лелеки.
