І скрапує сльози калина…
Травень 2016
року для близнючок Надії, Віри та Любові
був особливим. Цьогоріч дівчата
екстерном закінчують школу і здаватимуть
ЗНО аж у Сіверськодонецьку, а не в
рідному містечку Зимогір’ї, яке купалося у весняному цвітінні дерев. Блакитними
очима ніжно дивилася в очі дівчат весна, в піднебессі відчувався джерельний
гомін журавлів, але радісного настрою у старшокласниць
не було, а якось сіро і тривожно на душі.
Віра, Надійка і
Люба були старанними ученицями, активістками,
і зараз вони з болем поглядали на рідну Зимогір’ївську
школу, над якою тріпотів прапор ЛНР. Дівчатка простували в сторону Лугані, біля
річки було їхнє таємне містечко. Біль
душі вони виливали плакучим вербам. Мріяли про мирне голубе небо… Просили у
Бога щасливої долі і для себе, і для рідної України.… Сподівались, що не будитимуть їх щоночі вибухи снарядів, мін, що не кружлятимуть
гвинтокрили, що не здійматимуться
страшні смертельні феєрверки
градів над Щастям…
Сонливий
весняний шепіт нагадав красуням, що пора в дорогу. Для татка і мами час спливав
солоною росою по обличчі. Тривога не покидала серця батьків. Як дівчатка
перетнуть пункт пропуску — блокпост на лінії розмежування?
Дорога довга,
небезпечна, але мрію — вступити до Київського національного університету - зрадити не мають права. Пункт пропуску — Майорськ. Довга
автомобільна черга, дівчата вирішили
прогулятись. Увагу Надійки привернув калиновий кущ поблизу пункту
пропуску. «Дивно, звідки він тут взявся?» — промовила Люба. Калина цвіла білим цвітом,
була ніби наречена у вінку. Дівчатам
захотілося доторкнутися до цього дива. Осяяна сонцем долонька смарагдового
калинового листочка була теплою, а ось знизу листочок був прохолодним. Віра
відчула на своїй долоні сльози-краплинки.
Невже кущ плаче? Дівчатка задумались: чому? Надійка першою помітила, що рясний
калиновий кущ був ніби розділений надвоє. Крізь густе листя виднілась велика
воронка, що оголила корені калини. Снаряд роз’єднав кущ на дві
частини. Одна сторона куща на території ЛНР, а друга
— на території України. Білий цвіт
намагався огорнути калиноньку в єдине ціле. Юнки милувалися красою білих
мережевих кетягів. Люба швидко побігла до машини. В її руках була пляшка з
водою. Здавалося, що калина просить порятунку. Щоб не привертати увагу, дівчата
відійшли від калини.
Сестрички-близнючки, вчительки діти,
Їх мама і та не могла
розрізнити.
Всі три чорняві, всі три пригожі,
Одна до одної, як в
пісні, схожі.
І вони
цим скористалися. Цікаві та ворожі погляди оточення ввелися в оману. А тим
часом непомітно Надійка підв’язала калиновий кущ,
присипала оголене коріння землею. Сестер погукали для перевірки документів. Лінію
розмежування нарешті перетнули — дихалося
вільніше. Довго їхали до Сіверськодонецька, а в уяві поставав кущ калини, глибока вирва від снаряда, смарагдовий
листочок, який з одного боку теплий, а з іншого - холодний.
— А що, як
зрубають або засохне? – бідкалася Люба.
—
Калина — це ж символ нашої України, вона
має магічну силу, - запевняла сестру Надійка.
— Це
добрий знак, сестрички, що тут росте калина. Вона всім вселяє віру: єдина
Україна! — підтримала розмову Віра.
Сіверськодонецьк привітно зустрів старшокласниць, швидко
знайшли пункт проведення ЗНО. Перша сходинка до мрії – іспит з української мови
та літератури. У творчій роботі одинадцятикласниці старалися розкрити питання
«Я — за Єдину Україну!» Кожна з сестер намагалася довести, що ніхто не має
права ділити Україну. «Як боляче бачити мою Луганщину зраненим птахом, який
припадає на крило, а злетіти не може. Я вірю, що сонце Миру осяє нашу землю, і
Україна розквітне на мапі світу єдиною, суверенною державою!» - писала Надійка.
« Той кущ калини вселяє надію, що недовго плакатиме калинова сопілка жалем,
болем, війною. Зоряні степи ніхто не має права розділити! Я
вірю, що Україна
єдина в кожному камені, в кожному будинку, в кожному кущику. Я вірю в те, що
тут завжди шумітимуть верби й тополі, цвістимуть вишні, горітиме полум’ям ягід
червона калина. І знову стане щасливою земля, що зветься Україна», - висловлювала свою думку Люба. А Віра своє
заповітне, наболіле вилила в поезії:
Україно! Шлю я тобі молитву,
щирістю, вірою помережану.
Вірю, що не будеш ти
розділена межами.
Квітни, Батьківщино, калиною
Для мене ти завжди
будеш Єдиною Україною!
Доля всміхнулась дівчаткам, вони стали
студентками Київського вишу. Але ностальгія за маленькою батьківщиною не
покидає їх. Так надовго з рідними ніколи не розлучались. Зимову сесію здали.
Їдуть до рідного Зимогір’я. І знову цей ритуал — перетнути лінію розмежування. Морозно…Повільно
вальсували в повітрі сніжинки, вкриваючи рідну землю. Навкруги ставало світліше і
ясніше на душі. На пропускнику довга валка автомобілів. Час в очікуванні черги
спливав не швидко. Очі сестер горіли вогниками надії та були прикуті до узбіччя
дороги. А неподалік пропускного пункту гірко плакала калина:«Нізащо не згину,
бо куля ніяка не вб’є Україну!» Додолу
скрапували сльози — терпке вино, ягідки де-не-де червоніли на
білому снігові. Калиновий кущ вижив, серця сестричок
наповнювались сподіванням: жахіття війни скоро
закінчаться. Червоні гіркі сльози недарма ллє калина, мережить
заклик на снігу: «Я — за єдину Україну!»
(Робота Семеренко Елізи, учениці 9 класу)
Немає коментарів:
Дописати коментар