Моя неопалима купина
(Есей)
Ми незнищенні й вперті, як трава.
За нами – діти й Україна-мати
І з нами воля й правда вікова.
Н. Гуменюк
Сьогодні похмурий грудневий день із сірими кошлатими хмарами на все небо. Рвучкий західний вітер жене їх на південь. І думки мої теж линуть на південь, до рідного села Кам’янського, яке наразі є героїчною, незламною фортецею, щитом захисту в Запорізькій області. Немає тут бетонного бескиддя, а лише сиві пагорби обіруч річки Янчекрак. Саме ці похилі, місцями круті схили, на яких щоліта рожево квітнуть кущі неопалимого зела, стали твердинею для ЗСУ. «Стоять наші воїни міцно, рука тверда: своя ж бо земля за спиною – нащадкам в дар її, незалежну і вільну, залишим ми» (Олена Музика).
Колиска мого дитинства, найкраще місце на Землі - рідне Кам’янське. Село знаходиться на лінії розмежування. Розбите, розстріляне, понівечене, спалене, але не скорене…Справжня неопалима купина. Мабуть, за всю свою історію існування (засноване село запорозькими козаками в кінці XYIII століття) такого пекла, яке принесли російські «асвабадітєлі», тут не було. Не двічі чи тричі розстріляне, а щоденно, починаючи з 4 березня і до сьогодні, поливають рашисти моє село вогнем з градів, танків, мінометів, літаків… Немає вцілілого клаптика: дощенту зруйновані дві школи, дитячі садочки, амбулаторія, житлові будинки…Чимало моїх односельців, попри небезпеку, продовжують жити в Кам’янському. Наші воїни сумлінно і гідно тримають оборону та всіляко допомагають мешканцям села. Через моє село проходить «дорога життя», вона - єдина, якою можна евакуюватися з окупованого півдня України. Навіть на цьому небезпечному шляху ми бачимо взаємодопомогу, підтримку, згуртованість наших людей. Єдність… У цьому величезна сила українського народу.
Зараз спостерігаю за зимовим небом і так хочу,
щоб оці темно-сизі волохаті хмари
прогнали війну з України, і щоб мирні сонячні промені приголубили та зігріли
понівечену російськими військами українську землю. Я щоденно, коли звучить
сирена повітряної тривоги, прошу, щоб небо над Україною закрили янголи. А нині,
напередодні новорічних і різдвяних свят, спомини пташкою летять до рідної оселі, де щасливо
моя родина проживала до 23 лютого 2022 року.
Для кожного українця спогад про кінець зими
цього року є тяжким і гризотним. Чорним
болем і стражданням припливла 24 лютого 2022 року зловіща ніч на Україну. Звістка
про війну перевернула життя всіх і моє особисто. Чи думала я коли-небудь, що
буду писати твір
про війну? Кажуть, що у війни нелюдське обличчя. На жаль, мені судилось його побачити й відчути крижаний її
подих. Тепер моя юність обпалена війною. У перший день вторгнення росії в Україну я прокинулася від
схвильованої розмови тата і мами. Тривога була на очах у
всієї нашої родини. Ми чекали новин, сподівались на хороші, але невдовзі дізналися, що російські окупанти рухаються
в нашому напрямку. Дуже
страшно стало тоді, коли вибухи від снарядів були частішими та все ближчими. Під
час вибухів ми всією сім'єю спускалися в
підвал. Там доводилося ночувати й чекати. Над Кам’янським владарювала тоді березнева срібляста ніч. Для
мене вона була просто жахливою: звідусіль чувся шквал вогню,
тієї ночі прилетів снаряд і на наше подвір'я. Ми ховалися в підвалі, від почутого різкого свисту затамували подих,
та зненацька
земля здригнулася, задзвеніло побите
скло, щось сипалося і стукало. Крізь витяжну трубу відчувалося вологе
завивання весняного вітру. Було дуже холодно і лячно! Ми чекали на досвіток, просили допомоги в Бога і прийняли рішення їхати. Куди? Відповіді
не було. Ледве дочекалися ранку,
в чому були
взуті та вдягнені,
в тому і поїхали. Часу на роздуми й підготовку до від'їзду
не було. Понівечений двір, вибиті вікна, подзьобані осколками стіни, страх в очах і тривога в
душі підштовхнули нас до
швидкого від'їзду. Сиротливо проводжав нас рідний дім,
жалібну пісню проскрипіли ворота. У машині - шестеро дорослих, троє дітей та улюбленець
сім'ї - кіт Тішка. Ми просто тікали, рятуючи життя, молилися Всевишньому.
Дорога від села до Запоріжжя була довгою. Дякувати Богу, що на блокпостах нас пропускали, мабуть,
бачили й відчували наш стан. Коли їхали далі, то розуміли, що відбувається
справжнє жахіття. Колони машин, люди
втомлені та налякані, діти плачуть. Доводилося
зупинятися, йти пішки, по дорозі зустрілись зі своїми односельцями, і ми вирішили триматися всі разом. Довгий час у дорозі по обличчях мами й бабусь спливав
солоною росою. Дорога
нас привела аж у центр України. Мабуть, доля була милостивою, бо прихистили нас
добрі люди. Вони
дали нам житло,
обігріли, зібрали найнеобхідніші речі, підтримали психологічно. Ми впевнилися, що світ не без добрих людей, і ці люди - українці.
Зараз
я далеко від свого рідного села і дуже сумую за близькими, за друзями, за родинним нашим гніздечком. Гіркий і болісний сьогодні мій спогад: через нехіть, рятуючи своє
життя, моя родина змушена була покинути
свою маленьку батьківщину. Але ж перемога неодмінно буде, і повернуться односельці до своїх зруйнованих осель, відбудується, відродиться, воскресне село,
бо це «життя неопалима купина». Я так хочу швидше приїхати до рідної домівки, прийти
на весняне подвір’я свого навчального закладу, відчути п’янкий запах бузку, помилуватися ніжними берізками, послухати
шепіт їх листя. І, звичайно, злеліяна в душі та найзаповітніша моя мрія – отримати
путівку в доросле життя і покружляти у випускному танку на території рідної школи. Так і буде, бо ми, українці,
приречені на успіх, благословення, мир і
перемогу!
Народ мій є, народ мій завжди буде,
Ніщо
не перекреслить мій народ!
(В.Симоненко)
(Робота учениці 11 класу Гречко Наталії)
Немає коментарів:
Дописати коментар