Робота на конкурс творчих есе в рамках проєкту «Голоси Мирних. Один день»

 Тихенько постукала осінь у  моє віконце. Цьогоріч вона не вельми плаче, а шляхетно розмальовує все яскравими кольорами. Спостерігаючи за змінами в природі, милуючись берегами річки Янчекрак, я на мить відчула себе пташиною і полетіла на рідну Луганщину. Я дуже сумую за маленькою батьківщиною, адже там промайнуло моїх 12 дитячих літ.

    Дарма що осінній вітерець був моєю опорою, дуже швидко втомилися крилята, заболіло серце, очі почали скрапувати гіркі сльози. Мабуть, від побаченого…З болем спостерігала за покинутими, зруйнованими від обстрілів селами в так званій «зоні розмежування». Осінні сади порозсипали свої гостинці, але, на жаль, нема кому їх  збирати. З  безнадією дивляться вікна залишених осель. «Пташино, перепочинь!» -  покликало мене самотнє дерев’яне колесо на стовпі. А колись тут гніздилися лелеки.

Всеукраїнський конкурс учнівської творчості

Доля? Мабуть…

                                                                 (Образок)

    Зараз ми не маємо машини часу, проте в нас є дещо більше - спогади, люди, інтернет, соціальні мережі й почуття. Керуючись  цими п'ятьма орієнтирами, перенесемось на стільки ж років тому і завітаємо в гості до дівчини, яка на той момент навіть підозри не мала на несподівану революцію в її житті.

      Сонце минало бар'єр вікна та гуляло, розсипаючи веселкове проміння, по Ірининій кімнаті, в якій панувала глибока тиша. Дівчина любила таку  мрійливу атмосферу у своїй світличці. Зненацька пролунала спокійна мелодія -  телефонний дзвінок порушив тишу. Це була подруга. Вона запитала, чи зможе Іринка поїхати як волонтер супроводжувати групу наших поранених у зоні АТО бійців, яких беруть на лікування військові медики США і Німеччини. Хоч хвилювання завітало до Іри  в цю ж мить  і почало чинити опір, розписувати не найгарніший сюжет майбутнього, вона все одно погодилась у той же день. Тому що, напевно, то доля… Можливо, там, за горизонтом, за океаном, ховається щось велике, цікаве, дороге...? Життя — не біологія, і не завжди лише  методом спостереження, без участі, можна отримати відповідь на більшість питань. Істинний завжди слідує долею. Всі формальні справи щодо поїздки вирішені, але дівчині продовжувало в душу заповзати почуттям невідомості, серце якось тривожно стукало. Тоді вона і гадки не мала, що доля підготувала їй щирий дарунок.

     Настає момент X. Група військових і волонтерів відлітає до США, відтоді й починається новий етап у житті Ірини, який згодом віддзеркалився в глибокій річці кохання. Неочікуване. Натхненне. Воно прийшло. Дівчині здавалось, що одного із хлопців вона знала дуже давно. За словами Ірини, познайомились вони під час підготовки документів та отримання віз. З цього знайомства виросло почуття, наразі перевірене часом. Він, Максим, зазнав важких  поранень щелепи та ліктьового суглоба, потребував  складних операцій. Майже одразу юнак подарував Іринці свою увагу, підтримку, хоча  й сам почувався не вельми. Під поглядом його карих очей дівчина червоніла, як маківка в полі. Техас зустрів їх  ніжними літніми барвами. Сан-Антоніо часом купалося в дощі, а кольори веселки  нагадували рідне українське небо. Від ностальгії за рідним краєм рятувало кохання, що витало навколо  Максима й Ірини, розчинялося в повітрі, давало сили на одужання. Дівчина  стала для Максима в ці нелегкі часи опорою і надією. Виснажливий рік досяг своєї стелі: після хірургічних втручань і реабілітації пара повернулась на Батьківщину. Про це писали і  транслювали ЗМІ. Схаб’юка Максима, офіцера Державної Прикордонної Служби України, учасника бойових дій на сході країни, кавалера Ордену за Мужність 3-го ступеня та відзнаки Міністерства Оборони України “Знак Пошани” перевели на нове місце служби, а  волонтер Хомик Ірина відновилася в університеті та закінчувала магістратуру.    

      Їх джерело кохання з кожним днем глибшало, хоча жили в різних містах. Начебто все добре. Весняний Київ сповіщав  про наближення  травневих свят, але Максима все ще немає, і коротає Іринка  сама дні, які  минають в  невеселих палітрах з класичним темпом. Нічого незвичайного, нового. Що це? Затишшя перед бурею? Надто довге й тихе. В один із рутинних фрагментів весни подруга запросила Іру на прогулянку в Межигір'я. Весна все-таки  щось для дівчини приховала. Разом з тіткою, яка приїхала з іншого міста, мамою і подругою вони вирушили до призначеного пункту. Як Ірина й очікувала, прогулянка дійсно справила враження. В повітрі плив ніжний аромат весни, дзвінка роса вигравала перлами, вітер ніжив щоки, грався волоссям. Але  вже за годину прогулянка почала набувати дивного характеру: спочатку подруги чомусь пів години провели на галявині, годуючи лебедів, яким уже і самі набридли, потім двадцять хвилин з цікавістю роздивлялись на березі озера вольєр з єдиною твариною. І тут по доріжці вздовж Ракового озера до дівчат на конях під’їхало двоє високих хлопців, які  були повністю одягнені в лицарські обладунки, вони запропонували  покататись на конях і зробити фото. Дівчата погодились, а Іринку здивувало те, що один лицар був не вельми говіркий. Дійшовши до найкращої з галявин, хлопці різко розвернули коней в інший бік, запропонували  зробити світлини саме тут. Настав момент зіскочити з коня в місці без жодної підставки, і коли один з хлопців Ірині допомагав злізти з коня, вона не встигла стати на землю, як її майже збив з ніг той, на кого вона чекала весь цей довгий час. Він, її Максим, все в тих же лицарських обладунках, з великим  букетом зі ста білих та однієї червоної троянд. Дівчина потонула в його обіймах, слухаючи, як виграє мелодію кохання Максимове серце. Ставши на одне коліно,  він дістав тремтячими руками червону коробочку з красивою каблучкою  і зворушливо сказав ті самі слова, які мріє почути кожна дівчина, а в кульмінаційному  моменті ніжно  запитав: «Іринко, чи згодна ти стати моєю дружиною?». Вона, зі спрагою ковтаючи гранули кисню, емоційно відповіла: «Так!». Пара  підійшла до найближчої альтанки, де Максим теж приготував гарну романтичну атмосферу, з безліччю кульок у формі серця. Це сталось 30 квітня 2018 року.