Доля? Мабуть…
(Образок)
Зараз ми не маємо машини часу,
проте в нас є дещо більше - спогади, люди, інтернет, соціальні мережі й
почуття. Керуючись цими п'ятьма
орієнтирами, перенесемось на стільки ж років тому і завітаємо в гості до
дівчини, яка на той момент навіть підозри не мала на несподівану революцію в її
житті.
Сонце минало бар'єр вікна та гуляло,
розсипаючи веселкове проміння, по Ірининій кімнаті, в якій панувала глибока
тиша. Дівчина любила таку мрійливу
атмосферу у своїй світличці. Зненацька пролунала спокійна мелодія - телефонний дзвінок порушив тишу. Це була подруга. Вона запитала, чи зможе Іринка поїхати як волонтер супроводжувати групу наших поранених у зоні АТО бійців,
яких беруть на лікування військові медики США і Німеччини. Хоч хвилювання
завітало до Іри в цю ж мить і почало чинити опір, розписувати не найгарніший
сюжет майбутнього, вона все одно погодилась у той же день. Тому що, напевно, то доля… Можливо, там, за горизонтом, за океаном,
ховається щось велике, цікаве, дороге...? Життя — не біологія, і не завжди лише
методом спостереження, без участі, можна отримати
відповідь на більшість питань. Істинний завжди слідує долею. Всі формальні
справи щодо поїздки вирішені, але дівчині продовжувало
в душу заповзати почуттям невідомості, серце якось тривожно стукало. Тоді вона і гадки
не мала, що доля підготувала їй щирий дарунок.
Настає
момент X. Група військових і волонтерів відлітає до США, відтоді й починається
новий етап у житті Ірини, який згодом віддзеркалився в глибокій річці кохання.
Неочікуване. Натхненне. Воно прийшло. Дівчині здавалось, що одного із хлопців
вона знала дуже давно. За словами Ірини, познайомились вони під час
підготовки документів та отримання віз. З цього знайомства виросло почуття,
наразі перевірене часом. Він, Максим, зазнав важких поранень щелепи та ліктьового суглоба,
потребував складних операцій. Майже
одразу юнак подарував Іринці свою увагу, підтримку, хоча й сам почувався не вельми. Під поглядом його
карих очей дівчина червоніла, як маківка в полі. Техас зустрів їх ніжними літніми барвами. Сан-Антоніо часом
купалося в дощі, а кольори веселки
нагадували рідне українське небо. Від ностальгії за рідним краєм
рятувало кохання, що витало навколо
Максима й Ірини, розчинялося в повітрі, давало сили на одужання.
Дівчина стала для Максима в ці нелегкі
часи опорою і надією. Виснажливий рік досяг своєї стелі: після хірургічних
втручань і реабілітації пара повернулась на Батьківщину. Про це писали і транслювали ЗМІ. Схаб’юка Максима, офіцера
Державної Прикордонної Служби України, учасника бойових дій на сході
країни, кавалера Ордену за Мужність 3-го ступеня та відзнаки Міністерства
Оборони України “Знак Пошани” перевели на нове місце служби, а волонтер Хомик Ірина відновилася в
університеті та закінчувала магістратуру.
Їх джерело кохання з кожним днем глибшало, хоча жили в різних містах. Начебто все добре. Весняний Київ сповіщав про наближення травневих свят, але Максима все ще немає, і коротає Іринка сама дні, які минають в невеселих палітрах з класичним темпом. Нічого незвичайного, нового. Що це? Затишшя перед бурею? Надто довге й тихе. В один із рутинних фрагментів весни подруга запросила Іру на прогулянку в Межигір'я. Весна все-таки щось для дівчини приховала. Разом з тіткою, яка приїхала з іншого міста, мамою і подругою вони вирушили до призначеного пункту. Як Ірина й очікувала, прогулянка дійсно справила враження. В повітрі плив ніжний аромат весни, дзвінка роса вигравала перлами, вітер ніжив щоки, грався волоссям. Але вже за годину прогулянка почала набувати дивного характеру: спочатку подруги чомусь пів години провели на галявині, годуючи лебедів, яким уже і самі набридли, потім двадцять хвилин з цікавістю роздивлялись на березі озера вольєр з єдиною твариною. І тут по доріжці вздовж Ракового озера до дівчат на конях під’їхало двоє високих хлопців, які були повністю одягнені в лицарські обладунки, вони запропонували покататись на конях і зробити фото. Дівчата погодились, а Іринку здивувало те, що один лицар був не вельми говіркий. Дійшовши до найкращої з галявин, хлопці різко розвернули коней в інший бік, запропонували зробити світлини саме тут. Настав момент зіскочити з коня в місці без жодної підставки, і коли один з хлопців Ірині допомагав злізти з коня, вона не встигла стати на землю, як її майже збив з ніг той, на кого вона чекала весь цей довгий час. Він, її Максим, все в тих же лицарських обладунках, з великим букетом зі ста білих та однієї червоної троянд. Дівчина потонула в його обіймах, слухаючи, як виграє мелодію кохання Максимове серце. Ставши на одне коліно, він дістав тремтячими руками червону коробочку з красивою каблучкою і зворушливо сказав ті самі слова, які мріє почути кожна дівчина, а в кульмінаційному моменті ніжно запитав: «Іринко, чи згодна ти стати моєю дружиною?». Вона, зі спрагою ковтаючи гранули кисню, емоційно відповіла: «Так!». Пара підійшла до найближчої альтанки, де Максим теж приготував гарну романтичну атмосферу, з безліччю кульок у формі серця. Це сталось 30 квітня 2018 року.
