Болить, пече, ятрить душу...

Конкурс есе "Мій Шевченко"

 

«Кобзар» - мій безцінний духовний скарб

 

                                                 Кобзарю! Знов до тебе я приходжу,

                                   Бо ти для мене – совість і закон.

                                       Л. Костенко

Думки… Думки… Вечорова зимова печаль опускається за вікном мого дому. Ще десь забарився морозний серпанок. Лютий подарував сьогодні сльотаву погоду. На душі - легка зажура. На моєму столі – «Кобзар». Іноді мені здається, що він чекає, коли я візьму його до рук, у черговий раз поділюся з ним своїми думками, хвилюваннями, спитаю в нього поради.

З трепетом перегортаю пожовклі від часу сторінки. Вони пам'ятають обпалене війною дитинство моєї бабусі, її невгамовну юність, поважну зрілість. Бабуся часто говорила, що ці вірші написані ніби про її життя, сповнене щастям і горем, зустрічами і розлуками, досягненнями і втратами.

«Кобзар» був другом та порадником моєї мами, джерелом натхнення моєї старшої сестрички. Сьогодні він став оберегом і для мене. Пам'ятаю, коли вперше взяла до рук цю маленьку книжечку. Чомусь серед десятків яскравих книжок з казками та дитячими оповідками завжди вибирала її. Читати ще не вміла, але з цікавістю розглядала малюнки. Дуже плакала, дивлячись на маленького хлопчика в старенькій ряднині, що самотньо сидів під тином.

Пройшли роки… Мені вже 16. Все своє життя мандрую творчістю Великого Тараса. Я двічі виборювала перемогу на фінальному етапі  Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка. Шкода, що не побувала на Чернечій горі,  не вклонилася тій святій землі, яка прийняла на вічний покій нашого Генія, Пророка, Батька.

XX Всеукраїнський конкурс учнівської творчості, присвячений Шевченківським дням

 Заради честі, миру і майбутнього України

(нарис)

                                                                             …Своє життя поклали на ваги

                                                                             І не вагались жодної хвилини.

                                                                             Злякалися, спинились вороги.

                                                                             І ми сьогодні маєм Україну!

Ольга Калина

З весняним гуркотом і шумом ніс свої води Прут. Гірське повітря було напоєне солодкими пахощами молодих трав. Ставний молодий чоловік у військовій формі стояв на березі річки та милувався бездонним голубим небом,  вслухався в шум віковічних смерек, в гомінливий  плескіт води. Здавалося, що ніби вчора його, випускника Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана  Хмельницького, було направлено для подальшого проходження служби до відділу прикордонної служби Герца  Чернівецького прикордонного загону. Мабуть, так доля  розпорядилася, що прикипів він душею до Буковини. Вслухаючись, як, змішавшись з шумом ріки, ніжно дзвеніла і шепотіла над ним хвоя смерек, Сашко (так звали офіцера) милувався мальовничими гірськими краєвидами. Йому  здалося, що смерека щось тихо розповідає Пруту… Олександр поринув у спогади.

Згадався край козацької звитяги і невмирущої слави - Запоріжжя. Перед очима на мить постала козацька вольниця – Хортиця. Де б він не був, але завжди відчував ту козацьку ауру, яка захищала від негараздів, гартувала  волю та надихала на бойові й трудові звершення. Сашко  був гордий з того, що в доросле життя пішов  з краю, якому дух волелюбний від скіфів  дістався. Окрему сторінку, мабуть, найдорожчу, займає  в його біографії  село Кам’янське, Саме це село стало  колискою  його долі. Там корені роду по лінії батька, там  промайнули шкільні роки. Там живе найдорожча людина – мама. Дитячі роки Олександра пройшли у військових містечках Закавказького військового округу: Нахічевані, Гомборі, Джульфі. Неспокій тоді панував на Кавказі, що й спричинило переїзд з мамою і сестричкою до рідного таткового села. Після закінчення у 2003 році Кам’янської ЗОШ став студентом Київського військового ліцею імені Івана Богуна. А військовим мріяв стати з дитинства, адже народився в родині військового. Бувши ліцеїстом,  у 2004 році брав участь у двох військових парадах. Тоді над Україною було мирне голубе небо, і ніщо не віщувало біди.

Офіцер подорожував спогадами, але зненацька почув гуркіт грому, який пролунав наче раптовий постріл. Враз весняне небо стало грізним і важким. Його розрізала блискавка, і по душі  також  різонуло болючим словом - «війна».