Заради честі, миру і майбутнього України
(нарис)
…Своє життя поклали на ваги
І не вагались жодної хвилини.
Злякалися, спинились вороги.
І ми сьогодні маєм
Україну!
Ольга Калина
З весняним
гуркотом і шумом ніс свої води Прут. Гірське повітря було напоєне солодкими
пахощами молодих трав. Ставний молодий чоловік у військовій формі стояв на
березі річки та милувався бездонним голубим небом, вслухався в шум віковічних смерек, в
гомінливий плескіт води. Здавалося, що
ніби вчора його, випускника Національної академії Державної прикордонної служби
України імені Богдана Хмельницького,
було направлено для подальшого проходження служби до відділу прикордонної
служби Герца Чернівецького прикордонного
загону. Мабуть, так доля розпорядилася,
що прикипів він душею до Буковини. Вслухаючись, як, змішавшись з шумом ріки, ніжно
дзвеніла і шепотіла над ним хвоя смерек, Сашко (так звали офіцера) милувався
мальовничими гірськими краєвидами. Йому здалося, що смерека щось тихо розповідає
Пруту… Олександр поринув у спогади.
Згадався край
козацької звитяги і невмирущої слави - Запоріжжя. Перед очима на мить постала
козацька вольниця – Хортиця. Де б він не був, але завжди відчував ту козацьку
ауру, яка захищала від негараздів, гартувала
волю та надихала на бойові й трудові звершення. Сашко був гордий з того, що в доросле життя
пішов з краю, якому дух волелюбний від
скіфів дістався. Окрему сторінку, мабуть,
найдорожчу, займає в його біографії село Кам’янське, Саме це село стало колискою
його долі. Там корені роду по лінії батька, там промайнули шкільні роки. Там живе найдорожча
людина – мама. Дитячі роки Олександра пройшли у військових містечках Закавказького
військового округу: Нахічевані, Гомборі, Джульфі. Неспокій тоді панував на
Кавказі, що й спричинило переїзд з мамою і сестричкою до рідного таткового села.
Після закінчення у 2003 році Кам’янської ЗОШ став студентом Київського військового
ліцею імені Івана Богуна. А військовим мріяв стати з дитинства, адже народився
в родині військового. Бувши ліцеїстом,
у 2004 році брав участь у двох військових парадах. Тоді над Україною
було мирне голубе небо, і ніщо не віщувало біди.
Офіцер подорожував спогадами, але зненацька почув гуркіт грому, який пролунав наче раптовий постріл. Враз весняне небо стало грізним і важким. Його розрізала блискавка, і по душі також різонуло болючим словом - «війна».
Спали на думку слова Ліни Костенко: Болить мені …Ти знаєш, як болить?
Болить біда, що зараз
в Україні.
Ця рана душу втомлену
ятрить,
І сліз не можу втримати я нині…
Це гостре лезо
ріже, пульсує і часто віддає болем
Кириченку Олександрові Петровичу. Перед його очима часто постає сіро-блакитне небо буремного Сходу.
Протягом 2015 року він проходив службу в
зоні АТО на посаді старшого офіцера групи внутрішньої безпеки по
Східному регіональному управлінні Державної прикордонної служби України за
місцем дислокації «Сектор Б». Крижаний подих війни відчуває і досі. Олександр
бачив те безжалісне зло – пекло на Донбасі, ніколи не втрачав віру в соборність
України. Протягом 2015 року він побував у гущі всіх найважливіших подій:
виконував завдання охорони громадського порядку, протистояв російським
окупантам… Позиції українських військових часто
оточували, дні проходили в постійних чергуваннях на пунктах
спостереження, регулярних сутичках з противником. Брав участь у знищенні
диверсійної групи під Новотроїцьким. У
травні 2015 року в зоні проведення АТО неподалік Новотроїцького було виявлено
ворожу диверсійно-розвідувальну групу, яка в ході бою з українськими армійцями
відступила. Але найтяжчими були бої за Мар’їнку. У літо 2015 тут був кривавий неспокій. З 23 на 24 червня терористи 4 рази відкривали вогонь по
блокпосту «Мар'їнка», де спільно несли службу прикордонники та військовики.
Тоді під час обстрілів супротивник використовував важку артилерію, 120 та 100
міномети, РПГ-7 з протипіхотними зарядами (ОГ-7В «Осколок»). По околицях міста
працювали снайпери.
Мабуть, найтяжче було втрачати бійців, бачити їх пораненими,
понівеченими. Це гіркі спомини. Вони завжди викликають в його душі бурю
переживань, відчуття крихкості людського життя перед безжалісним злом. Війна
скидає з обличчя людей маски, оголяє їхні душі та робить свій розподіл на добро
і зло.
А річка шуміла, грозовий дощ швидко вщух, розлога
крислата смерека послужила для Олександра
парасолькою. «Слава Україні!» - пролунало від групи молодиків, які
готувалися до сплаву Прутом. «Героям слава!»-відповів офіцер, він упізнав серед
тих відчайдухів рафтингу знайомих хлопців - учасників АТО. Як стрічка
кінофільму в голові прокрутилися криваві й страшні події на Донбасі. Олександр низько схилив
голову, вшановуючи пам'ять тих, «хто своє
життя поклали на ваги й не вагались жодної хвилини». Краплинки-сльозинки виблискували на молодій
траві, сонечко купалося у верхів'ях смерек, а м’які хмарини виписували на голубому небі таке бажане для всіх слово «мир». З вірою
в соборність держави, в мирне
життя на Україні, зі сподіваннями, що над Донбасом все-таки пролетить голубка з
маслиновою гілочкою в дзьобі, військовий повертався додому.
Кращі
із кращих пішли на фронт писати нову історію і захищати Батьківщину. Серед них
– випускник нашої школи, що не схибив у важку мить, а був на передньому рубежі.
Я пишаюсь тим, що в нашій школі
виростали його крила, що він є гідним прикладом для нас, молодого покоління.
На жаль, і
наразі на Донбасі буремні дні. Мрію про те, щоб наша земля ніколи не здригалась від вибухів бойових снарядів,
щоб щовесни вона рясно вкривалася квітами, щоб лунав спів пташок, а не свист
куль, адже життя під мирним небом на рідній українській землі вартує набагато
дорожче, аніж міфічні, примарні та вбивчі ідеї. Нехай завжди буде мирним небо і
світить яскраве сонце над нами!
Вкраїнський
воїн! Я благаю Бога,
Нехай тебе повсюди береже,
Нехай розвіє в очах тривогу.
І
Україна в мирі заживе.
Робота Семеренко Яни,учениці 10 класу
Немає коментарів:
Дописати коментар